СЦЕНАРІЙ лінійки – реквієму ДО ДНЯ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933рр. в УКРАЇНІ «ЗАПАЛИМО СВІЧКИ»

Мета. Поглибити знання учнів, присутніх про роки голодомору в Україні та його наслідки для українського народу, розвивати вміння грамотно висловлювати свої думки, використовувати різні документи, готуючись до розповіді, виступати у ролі актора, виховувати повагу до історичного минулого свого народу, який вистояв і проніс свої традиції через різні випробування.

Обладнання: на стіні образ Божої Матері, прикрашений вишитим рушником (бажано чорними і червоними нитками або тільки чорними). На столику кетяги червоної калини, гілочка зеленого барвінку, букет свіжих квітів, перев’язаних чорною стрічкою, свічка у підсвічнику. В центрі столика — розламана хлібина, склянка з водою, зверху — окраєць хліба. Напис: «Ціна йому — життя». В залі оформлено книжкову виставку «Голод 1933 — незагойна рана України».

                                                               Хід заходу

Диктор.

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

У той рік і гілля, і коріння -

Все трощив буревій навкруги…

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил.

 (Звучить скорботна мелодія – скрипка – лейтмотив до тексту)

(Виходять Україна і дитина)

 Україна: Хто це? Чий голос щоночі просить?

Дитина: “Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!”

Україна: Хто водить за мною запалими очима – криницями, очима, у які переливалися всі страждання, муки й скорботи роду людського, і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів…

( підходить до дитини, обіймає за плечі )

Учениця 1: ( входить із запаленою свічкою):
І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, прошкують небесним Чумацьким шляхом і повертають до мого серця… Ідуть українські великомучениці, пригортають до грудей немовлят Босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії – Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорно – пречорною мукою.

Учениця 2. ( входить теж із запаленою свічкою):
Йдуть з осінніх боліт, із снігових заметів, із весняних дібров, і в білих розвернених садах на всіяних кульбабою лугах падають. Чи ж то я, чи моя пам’ять, а чи душа летить у ту весну і квилить – голосить у Всесвіт? Кричу до мовчазного з разками пташиних ключів неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до Місяця, схожого на вогник возкової поминальної свічі людського життя… Мільйони погаслих свічок.

Україна. (підходить ближче до краю сцени):
“Небо! Поможи! Дай манни небесної погодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай!
Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів! Поглянь – червона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворіння, таких покосів іще не бачитиме ні Земля, ні Небо. Подивись на те різнотрав’я, на квіт, на пуп’янки, на … Господи! Невже і там, у Твоєму раю, є Україна, яку заселяєш від нині святими душами?!
Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п’ятьма хлібинами нагодувати п’ять тисяч. Сотвори диво – нагодуй! Порятуй!
Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителько люду святоруського!
Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?”

Учениця1. І стояла Вона, осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася, Мати – Україна, на велетенському хресті розіп’ята й вишіптувала:

Україна : “Доньки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас?”

1.Пекельні  цифри та слова
У серце б’ють, неначе молот.

Немов прокляття, ожива

Рік тридцять третій…

Голод…Голод…

Згадай усе ти, щоб воздать

Близьким і дальнім людоморам.

…Хоч радість легше пам’ятать,

Та треба  пам’ятать і горе .

 2.Наслідки голодомору – це великі духовні втрати, які цифрами не зміряти. Скільки селян, яким пощастило вижити, які були землеробами з діда –прадіда, відсахнулися від своєї селянської долі, зреклися мови своєї, звичаїв, пісень.

1.І ще одна гірка істина. В могилу голодомору зійшли найкращі. Гинули працьовиті, самостійні хазяї. Всі здібні, талановиті, здорові духом і тілом, які мислили і протестували – все це винищувалось з корінням.

2.Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмислить своє минуле.

1.Не сьогодні це сказано:

Час народжувати і час помирати,

Час руйнувати і час будувати,

Час розкидати каміння і час збирати,

Час мовчати і час говорити.

2. Всіх померлих від голоду не пригадаєш. Та досить і тих, які ще лишилися і стоять у нашій пам’яті. Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі. З давніх часів люди очищувалися вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам’ятають і не забудуть. І тягар з душі спадав. 

1.Не звільняється пам’ять

Відлунює знову роками.

Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки – твердині,

Не храми –

Скам’янілий чорнозем –

Потріскані стіни плачу.

2.Придивляюсь: «Вкраїна,

Двадцять перше століття»

І не рік, а криваве клеймо:

«Тридцять три».

 (Пісня «Молитва за Україну»)

 1.Мільйони ні в чому не винних жертв, яких вже ніколи не повернеш, – це є наша пам’ять і водночас, застереження майбутнім поколінням всього людства.

2.Ми мусимо па’ятати про кожного, кого тогочасний режим змусив страждати і гинути страшною смертю, не дав розквітнути новим паросткам життя, аби цей гіркий досвід минулого ніколи не повторився.

1.Озиратися у минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле.

2.Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Отож, озиратися треба, щоб поплакати, бо це каяття. А головне – щоб зрозуміти.

1.Пом’янімо хвилиною мовчання великомучеників нашої історії.

(Хвилина мовчання)

2.Шановні присутні! Запрошуємо запалити свою свічку, зігріваючи душі тих, кого в тридцять третьому не відспівували, не оплакували, не проводили, не поминали…

1. Ми віримо, знаємо, впевнені – допоки є пам’ять, любов до життя, повага до ближнього, слова Симоненка будуть пророчими : 

НАРОД МІЙ Є,

НАРОД МІЙ ЗАВЖДИ БУДЕ,

НІХТО НЕ ПЕРЕКРЕСЛИТЬ МІЙ НАРОД

2. Дякуємо за увагу